Коли мене запитують, як викинути з голови когось чи щось, я думаю про шафу. Не про ту нову, біленьку, що пахне свіжою ДСП-романтикою, а про стару — ту, що скрипить при відкриванні, напхана до межі і ніколи не спорожніє. Це не смітник, куди можна змахнути непотріб і більше не озиратись. Голова — не контейнер для вивозу емоційного мотлоху, а сховище, яке ми тягнемо з собою все життя, наче слимак панцир.
Там — усе: перше «люблю», що змінило хід твого юнацтва. Там — останній «пробач», який так і не сказав. Є речі, які ти тримаєш на видному місці — вони «у ходу», їх одягаєш щодня, обмірковуєш, прожовуєш думками. Є інші — вже малі, душать спогадами. Але ж вони колись були улюбленими, пам’ятаєш?
Деякі речі давно розсипалися, втратили форму, зотліли — проте ти все ще пам’ятаєш, де вони лежали. Деякі — на ганчірки. Іронія в тому, що це саме те, що ти хотів зберегти «на вихід», на особливий день, на нову себе. Але не настав день, і не стало «себе».
Щось — приховане для тих «змін», які так і не трапилися. Похмуре «колись», яке не стало світлим «зараз».
І головне — у тій шафі так легко загубити себе справжнього серед речей, що більше не твого розміру. Можна довго вдавати, що володієш усім, що вона містить, але цінне — лише те, що пасує тобі тепер. Те, в чому дихається. Те, що не тисне на душу і не висить мертвим вантажем.
Тому справа не у викиданні. Ми не здатні просто вивезти себе на узбіччя і оновити систему. Справа — у чесності. Визнати: ось це — вже не моє. Це було. Це навчило. Це змінило. Але не пасує.
І якщо пощастить, ми одного дня залишимо в шафі лише те, що справді личить — і зможемо вдихнути вільно.