Летять над хатою ракети,
Удар — і тиша, наче стогін…
Не фільм жахів, не кадри з інтернету —
Це наша вулиця, це наше сьогодення.
Куди летять? Куди впадуть?
У чию долю, в чий поріг?..
Ніхто не знає. Просто ждуть.
І мати і дитина крізь страх і сум.
Це не сценарій з Голлівуду —
Це хліб чорніший від журби,
Це крик сирени серед буднів,
Це очі втомлені згори.
Ще вчора — казка в білих снах,
Сьогодні вже підвал, ліхтарик, тиша…
І мами моляться в думках,
І вірять, що добро ще дише.
Та в цьому попелі живе
Народ, якого не зламати.
І кожен хлопчик — вже боєць,
І кожна дівчинка — як мати.
І кожен день — мов виклик з неба,
І кожна ніч — як край землі.
Але в душі у нас — потреба:
Жити.
Вірити.
І йти.
Бо ми — не тіні у тривозі,
Не просто згадка на екрані.
Ми — УКРАЇНЦІ. Ми в дорозі.
Ми — світло, що несе світанок.
Ми — УКРАЇНЦІ. Ми не згинем.
Коли все пада — ми встаєм.
Крізь дим і попіл, крик і втому —
Ми рідну землю бережем.
І поки хмари в небі виють,
І світло рве вогонь чужий —
Тут ллється пісня, вишні квітнуть,
В долоні правди меч живий.
Леся Біда