Ми жили в одній кімнаті: я, Олена і Люба (так звали третю жінку), вона теж приїхала працювати з дітьми у літній табір. Ми з Любою спілкувалися по роботі, але не потоваришували, щось у неї було, як в народі кажуть “собі на умі”.
З Оленою ми подружилися, але часу на спілкування було обмаль, бо я не відпочивати приїхала, а працювати. Час для відпочинку я мала лише вечорами.
Тож, одного тихого, по-літньому теплого вечора Олена запросила мене пройтися по набережній. Ми доволі довго гуляли, десь аж за північ. Ми з нею ходили босоніж по мокрому піску, слухали шум моря, збирали мушлі, вдивлялись в горизонт, де море злиивається з зоряним небом та місячну доріжку. Вона виявилась цікавою співбесідницею, про таких кажуть «з нею і поговорити є про що і помовчати теж». Я вже не пам’ятаю, про що ми говорили, про якісь Химині кури.
Раптом вона каже: “Давай присядемо”.
Ми присіли на одну з кованих лавочок, під ліхтарем, якими облаштована пустинна нічна набеоежна, нікого ніде немає, лише морські хвилі хлюпочуться між собою і ліхтарі їх підсвічують, випромінюючи тьмяне світло. Атмосферно.
І раптом вона мені каже: “У тебе є проблема з дочкою”.
-“А звідки ти знаєш?”, запитала я, а про себе подумала: «У всіх мам є проблеми».
-“Я знаю, я бачу”,- вона відповідає:
-“Я тобі ні про свою сім’ю ні про дочку нічого не розповідала”,- кажу їй я.
-“То я тобі про неї розповім», – вона мені каже і продовжує далі:
– «Ти тривожишся за долю своєї дочки. У неї є хлопчина, який тобі не довподоби, не переймайся, це просто захоплення.Ти ж її сюди не просто так привезла, намагалась вивезти з міста, щоб вони не бачились. Я знаю що у тебе є фотографія того хлопчини, через якого ти тривожишся.”
-“Ми кожного літа їздимо відпочивати до моря, або в гори. От і зараз ми з нею приїхали…”
-“Але ж вона не хоче тут бути і ти про це добре знаєш», вона ствердно каже.
Мені не зовсім хотілось про це говорити, але я не стрималась і , наговорила всякої всячини: сказала
-«Що ти таке говориш, ти нічого про нас не знаєш, у нас все добре, і в мене і в доньки все чудово».
-“Вона все рівно з ним не буде, не хвилюйся” , стиха сказала вона.
А це йшла мова про того хлопця, з яким в тебе так нічого і не вийшло.
-“Все буде добре, ви скоро приїдете до свого міста, вони пабачаться, щоб більше не зустрічатися. У кожного з них своя дорога в житті, все стане на свої місця. Якщо хочеш – я цьому посприяю”. – продовжила розмову вона.
-“Як це ти можеш посприяти?”. – здивовано запитала я.
-“Я тобі скажу. Але не сьогодні” – сказала мені моя співрозмосниця і подивилась в зоряне небо.
-“Давай так: раз ти кажеш, що все буде нормально, то нічому і нікому не треба сприяти. Я вірю і знаю, що все і так буде добре” намагалась я закінчити цю розмову.
Уже хотілось іти в кімнату, бо зраночку чекав робочий процес, але раптом Олена каже:
-“Я тобі ще скажу одну істину. Моє життя сповнене внутрішніх протиріч. Я закрита до людей, та до тебе відношуся дуже по-особливому”.
А я мовчу, немов води у рот набрала, навіть не зрозуміла, до чого вона сказала ці слова… А те, що вона до мене по-особливому відноситься, це я помітила! Ця жінка ні з ким не спілкувалася абсолютно, лише зі мною, мов вуж біля мене в’ється.
-“А чому?”
-“Я так подумала, що через непривабливу зовнішність, бо як для жінки, вона невродлива, навіть страшненька така. Але в ній сиділа неймовірна енергетика, внутрішня сила, від якої мене мурашки по тілу. Чому я про це сказала? Бо дивно, адже з відверто неприємною зовнішністю жінка має таку приворотну силу, що при спілкуванні не звертаєш уваги як вона виглядає. Мені почало подобатися, що в співрозмовниці Олена вибрала мене.
Вона порушила нашу мовчанку:
-“Я тобі ще щось скажу”.
-“Давай ти мені вже сьогодні нічого не говоритимеш, уже пізня година, пора відпочивати, завтра роботи багато,» – попросила я.
-“Ну, добре, тільки пообіцяй, що ми з тобою ще підемо до моря погуляти”, – попросила Олена.
Я погодилась.
Та все ж переживаю, бо багото знаків питань появилось в моїй голові, не зрозуміло, чому вона за тебе почала говорити, звідки вона знає про того хлопчину, що це було.. І ми поспішили додому.
Ранок вечора мудріший, все йшло своєю чергою…
