Ранок був по літньому теплий. Сонце викотилось з-за горизонту і грайливо відображалось розсипаними діамантами на смарагдовій траві, вкритій крпельками роси.
Як правило, щоранку ми з донькою виходили з дому, вмощувалися на гойдалці, що розмістилась на зеленій галявині серед ошатного двору і пили запашну, улюблену каву. Це були не просто посиденьки, а ранковий ритуал: ми розповідали свої сни і складали свої плани на день.
Так було і цього суботнього ранку.
Зробили по філіжаночці смачного лате і вийшли з будинку на своє улюблене місце: сіли на гойдалку, слухали щебет пташок, милувалися чарівними трояндами та попивали кавусю.
– Матусю, памятаєш, ти мені обіцяла, що розповісиш про свої сни?, – несподівано запитала донька.
З того часу пройшло немало води витекло, проте донька час від часу поверталась до моїх сновидінь. Це зазадкове явище її бентежило, вона вбачала, що моя історія в снах, могла б пролити світло на певний стан речей, які відбувалися в її внутрішньому світі, бо ми можемо бути пов’язані на рівні підсвідомого як мати і дочка.
Тож я почала пригадувати:
– Все це почалося із дивних цих снів… Вони мають початок, але ще не мають завершення.
– Так, це правда! Це так мучить, що воно не має завершення, бо щось мусить бути ще, чого ми не бачимо,проте здогадуємось, може й пов’яжемо!, констатувала дочка.
– Я переконана в тому, що моя історія має бути продовжена, і до речі, я буквально кілька днів тому зрозуміла, в чому її продовження, – чомусь спонтанно продовжила я.
– Це дуже чудово, розповідай. Так… історія твоїх снів має початок, не має завершення. Який початок? З чим це зв’язано?- питання так і сипались з вуст дочки.
– Не пам’ятаю, в якому році це все було… Мабуть, у 2000-му році. Так, згадала.
– Немов би і недавно це було, але пройшло вже 23 роки з тієї пори.
– Так, пам’ятаєш, ми з тобою поїхали в Крим, до Чорного моря, в Коктебель. Мене запросили порацювати заступником директора табору відпочинку для дітей на усе літо. Я люблю шум моря, крик чайок, скелястий берег, та і робота мені до душі, от і погодилась.
Ми з тобою зібрали валізки з літніми сарафанами, сіли в потяг і відправись назустріч літньому сонцю і теплому морю.
По приїзду мене чекало розчарування, бо ж ми з тобою мали жити вдвох в одному номері, проте нас розселили: тебе – в кімнату разом з однолітками-дівчатками, а мене – з двома жінками… Як потім вияснилось ми приїхали в Крим тз трьох столиць.
– Я нічого не пам’ятаю. Як ти то пам’ятаєш?
– Це не можна не пам’ятати. Це, доню, була відправна точка моїх майбутніх сновидінь. Тож, ти поселилась з дівчатами в окремій кімнаті, а я пішла знайомитись з цими двома жінками. Я прихожу в кімнату і краєчком ока бачу жінку, яка стоїть біля вікна і дивиться на море. Я привіталась, вона озирнулась і я заціпеніла: перед собою побачила людину, яка в моєму розумінні, в моїй уяві, постала образом, як тобі сказати, в людській подобі нелюдини, мені аж ніяково стало. Такої некрасивої жінки годі десь шукати. Я навіть не можу тобі сказати, чому мені так здалося, ніби якась омана очі затуманила і свідомість помутнила, я стояла біля дверей і не могла ступити далі в кімнату. В кімнаті відчувалась якась «дика» енергетика, від якої у мене підвищилось серцебиття.
Це відбувалось недовго, але ота енергія на мені є до нині і я завжди її відчуваю, коли згадую про цю зустріч.
Зараз неважко її описати. Така огрядна, статна жінка, з русявим волоссям, зібраним на потилиці в пучок, одягнена в прямого силуету мішковидну, зелену сукенку.. Тож, я зловила її погляд і більш нічого не бачила, лише зловила її погляд. Сила надлюдська відчувалась в тому погляді, але я його витримала і очей не відвела. Ми познайомились. Її звали Олена.
А другу жінку, я навіть не знаю, як звати, не запам’ятала. Вона така, нічим не особлива «сіра миша».
– А як вона виглядала та друга?
– Така білява, струнка. волосся пострижене під карешку, середніх років. Нічим не примітна.
– Схожа на хоронительницю з мого сну… Але ж, може й не вона. Я просто шукаю одну людину, де вона може пересіктися. Але продовжуй. Я питатиму, як виглядають люди, яких ти зустрічаєш уві сні чи в реальному житті на своєму шляху.
Олена ще чим-небудь виділилася? Якісь деталі?
– Вона трималась осторонь, здавалась відлюдькуватою, небагатослівною. Але згодом ми подружились і насправді ця жінка виявилась людяною, особливою, сильною і харизматичною.
Ми не довго спілкувалися, але вона знакова людина в моєму житті, вона досі живе в моїй підсвідомості. Я відчуваю час від часу її енергію, тому знаю, що ще буде продовження та завершення, хоч і дізналась, що вона пішла з життя у засвіти. Я її шукала.