Наступного дня, з самого ранку я вирушила на свою свою нову роботу. Щоб краще і швидше познайомитися з працівниками, який на той час обслуговували будівлю, я прийняла рішення їхати службовим мікроавтобусом. Щоранку о дев’ятій годині працівники збиралися на станції метро, а потім на автомобілі доїжджали до пункту призначення.
Коли я зайшла в автомобіль і привіталась з колегами, ні в кого не було запитань, хто я є. Всі вже добре знали, що я – директорка. І представлятись не прийшлось.
Ми приїхали в сосновий ліс. На зеленій, залитій сонцем галявині стояла будівля, що нагадувала великий, п’ятипалубний морський лайнер. Вітер розгойдував височенні, стрункі сосни , що тягнулися своїми верхівками в височінь і ніби шепотіли про свої лісові таємниці кремезним дубам.
Автівка швидко звільнилась від своїх пасажирів і я познайомилась з водієм. Це було перше моє знайомство з працівником.
На трасі будівлі уже гомоніли люди, але коли я підійшла до входу – всі порозходились по своїх робочих місцях.
Я захожу в приміщення, а там як раз іде будівництво: усюди розвалля, безлад, пил, зайти немає куди, дошки падають, цегла летить, бо там роблять реконструкцію… Я стою і думаю: -Для чого я тут і що маю далі робити?! Я ж директорка дитячої установи а не прораб!» А наказ про призначення на роботу уже є.
Мої розумні думки розлетілись. Мов зграя наляканих горобців, коли до моїх вух данісся відбірний мат. Таке почула. що на голову не накладеш. Я сховалася в холлі за колону і хаотично стала думати що треба з цим щось робити.
Мимо мене пройшли два кремезні, сивочолі, пузаті чоловіки, одягнені в костюми з світлого кольору сорочками. а ще я звернула увагу на те, що серед цього будівельного безладу вони виглядали дивно в своїх картатих краватках.
Ненормативна лексика стихла і я вийшла із своєї схованки. Підійшла до мене жінка. Пркдставилась сестрою-господаркою цієї установи, ми познайомились і я запитала у неї:
-«Катерино, а хто ці люди, що так себе ведуть. Я не розумію, що це таке було?»
-«А це наші будівельники, вони тут будівельними роботами керують -Гриша та Савелій.» , – відповіла Катерина.
Тут ще одна працівниця підбігає, працівниця кухні Валентина.
“А хто з них хто?” – перепитую я.
“А оце ,– каже Катерина,– з сивою чуприною і володілець білої автівки – це Савелій, а отой, що вищий і на чорній автівці їздить – то Григорій.”
-«Вони щоранку приїжджають , роздають своїм працівниам роботу, а потім в кінці дня контролюють виконання робіт», – добавила Валентина.
– Явас проведу до вашого кабінету». Запропонувала Катерина і ми пішли коридором.
Я іду і думаю: «Як це я з цими підрядниками_будівельниками буду працювати? Це ж катастрофа. Я просто не за знаю, як я витримаю». Я зайшла до так званого робочого кабінету, де інтенсивно велись ремонтні роботи, пройшлась територією, зібрала на терасі першу нараду-знайомство, от і робочий день добіг кінця.
На другий день прихожу на роботу і вже хвилююся, що знову будівельники будуть матюкатися та галасувати, а мені щось з цим треба робити. Коли бачу – під’їжджає два «Рено»-автівки, одна світла, інша темна, виходить два чоловіки і жінка і поважно ідуть до входу.
А я вже стою на ганку, посміхаюсь і кажу:
– “Добрий день. У нас є нові правила: ми не матюкаємося.”
Вони подивилися на мене, усміхнулись і один з них питає:
-“А Ви хто?”.
“А я – директорка.”- відповідаю.
Отак ми познайомились.
Це спрацювало, будівельники, як і їх керівнии, припинили матюкатися. Може, лише там, де я не чула, але в цілому, атмосфера в Центрі з козним днем ставала позитивною і доброзичливою.
Почали ми працювати: я приїжджала на роботу, розробляла стратегію розвитку Центру, проводила співбесіди по прийому персоналу, за всім слідкувала, проводина наради і зустрічі. Одним словом закрутилась. Завертілась у колесі проблем і рішень, забула я за ту Олену…
– Як так? Я би не забула! Все ж почало ставатися, як вона сказала!
– Ну так, потроху, в мені щось говорило:-«О, я начебто це знаю, що це так має бути», але далі історію свою я вже не знала.
А з трьома чоловіками зійшлося (Микита, Гриша та Савелій), робота нова зійшлася, подруга підставила. А далі, що вона мені розповідала про подальші події –я не впам’ятаю..
– Нажаль…
– Так, але те, що не всі залишаться в мому житті – це я пам’ятала добре.
Працювали ми злагоджено. Підрядники виявились хорощими партнерами, вчасно виконували роботи допомогали мені в організації господарських справ. Окрім того ми подружились сімями, навіть відпочивали разом. Всі троє так гарно до мене відноситись, що я, забула про пересторогу Олени.
-«Але як так, матусю?».
– «Історію про кожного з них я тобі розкажу окремо, а на сьогодні все.».
