Під червоною парасолькою
Мокрі вулиці, гомін затихлий,
Сірий ранок в холодній імлі.
Йде жінка, мов спогад забутий,
У краплях дощу по землі.
Чорне пальто, а серце палає,
Наче той спалах зорі.
Парасолька червона літає,
Мов жар-птиця у вранішній млі.
Її кроки лунають ледь чутно,
Розчиняючись в шепоті дня.
Чи шукає когось безповоротно,
Чи сама у собі заблукала вона?
І дощ їй нашіптує стиха
Таємниці загублених мрій,
А вітер у серці лунких перехресть
Все кличе її: “Оглянися, постій!”
Леся Біда