От би махнути на все рукою…
Як набридло це слово — «тривога». Вже не відлунює в грудях страх, а просто тисне, як старий тягар. Хочеться не бігти в підвал, а вийти назустріч сонцю. Стати босоніж на теплий пісок. Торкнутися хвилі, що втомлено котиться до берега, мов тиха молитва. І тримати в руках звичайну білу чашку кави — не тому, що треба прокинутись, а тому, що ти живеш.
П’ятдесят відтінків моря — не в кольорах, а в почуттях. Спокій, глибина, тиша, надія, легкий біль, безкрайність… Хвиля приходить і змиває. Все, чого не хочеться пам’ятати. Всі звуки, які прорізають повітря знизу вгору, всі чорні хроніки, всі фото зруйнованих домівок.
Так хочеться миру. Природного, глибокого. Не угоди — а стану душі. Щоб спів пташок був ранковим будильником, а не дивом поміж вибухами. Щоб діти малювали море, а не танки. Щоб серця відкривалися для любові, а не зціплювались від болю.
Махнути б рукою, мов чарівною паличкою,
і змінити все.
Очистити свідомість тих, хто дозволив темряві з’їсти свою душу. Повернути у їхні груди серце — не кам’яне, а живе. Таке, що здатне відчувати.
Хай усе зло розтане, як морозиво на літньому сонці.
Хай доброта стане новим законом.
Хай ніжність переможе жорстокість.
І хай цей пекельний сон зникне без сліду,
а замість нього — лише хвиля.
Синя, лагідна, вічна.
Море, дай нам сили —
дочекатися того ранку, де не буде тривог.
Тільки світло.
Тільки життя.
Леся Біда