На самому краю села, біся лісу, де стежка губиться в бур’янах, стояла стара-стара Хатина. Здалеку вона здавалася покинутою — двері вицвілі, стіни потріскані, дах нахилився, наче схилив голову від втоми. Та якщо підійти ближче — почуєш, як вітер шепоче її історії, а вікна ледь чутно дихають теплом давніх спогадів.
Перед дверима росли мальви. Високі, стрункі і гарні, як дівчата в свято. Кожна квітка — як очі, що дивляться на світ із надією. Вони охороняли Хатину — бо знали: вона жива.
Колись у цій хаті жила бабуся, яка мала любляче серце і щиру душу. Вона пекла хліб, співала колискові, лікувала травами й вітала кожного подорожнього зі словами:
— Заходьте, тут вам буде добре.
Коли бабуся відійшла у вічність, люди стали обходити Хатину. Казали, що вона порожня, що вікна — то просто дірки в стінах, а не душа дому. Але вони помилялися.
Бо щовечора, коли село засинало, у Хатині творилися дива: щось ледь чутно тріскотіло — то згадувалися теплі, натружені руки, лагідні слова, дитячий сміх і мамина хустка на гвіздочку біля дверей.
Одного дня маленька дівчинка на ім’я Олеся пішла збирати сунички і заблукала в лісі. Вона довго йшла, плакала, шукала дорогу — і вийшла просто до Хатини. Двері були прочинені, а мальви зашелестіли, ніби привітали її.
Вона зайшла всередину — і не злякалась. Бо в повітрі пахло м’ятою, сухими яблуками й чимось дуже рідним. Дівчинка була стомленою, лягла на лаві, загорнувшись у старенький кожушок і заснула, поринувши в солодкі сни, а вранці прокинулась — і побачила на столі свіжу паляницю і горнятко з парним молоком.
Хатина пригортала її, як мати. А мальви тихо гойдалися й шепотіли:
— Хто з добром — той наш.
Відтоді Олеся часто приходила до Хатини. Вона наводила лад, садила нові квіти, співала пісень. Люди в селі почали помічати: стара Хатина більше не здається самотньою. Навпаки — вона світиться добром з середини.
Бо де живе любов — там не буває старого. Там усе — вічне.