Десь далеко, на межі світанку і ночі, у самому серці тиші, стояла стара залізнична дорога. Потяги по ній давно вже не їздили. Рейки і шпали поросли травами й мохом. Лише один предмет залишився на ній, мов живий — стара гасова лампа.
Її звали Світляна.
Вона пам’ятала все. Шурхіт коліс, дитячі очі, що дивились крізь вікно у вечірнє небо, заплакану жінку на пероні, листи без відповіді, усмішки, зустрічі, прощання. Вона освітлювала шлях, коли навкруги було темно. Вона гріла, коли світ холоднів.
А тепер — мовчала.
Одного вечора до залізничної стежки підійшла дівчина. В руках — записник, у серці — неспокій.
— Тут нічого немає, — прошепотіла вона, дивлячись на порожню дорогу.
Але саме в цю мить Світляна спалахнула м’яким світлом. Ледь-ледь. Мов би сказати: “Помиляєшся.”
Дівчина сіла поруч, поклала руку на холодне залізо рейки. І раптом — спогади. Не її. А тієї дороги, тієї лампи, того минулого, що залишило невидимий слід. Відчуття, ніби світ промовляє: “Начебто й не було нічого, а стільки всього було…”
Світляна запалювалась тільки тоді, коли хтось по-справжньому шукав відповідь. Не розумом — серцем. І дарувала тому спогади. Тихі, світлі. Ті, що не вмирають, поки їх пам’ятають.
Тієї ночі дівчина записала у свій щоденник не вірш і не історію. Вона записала полум’я. Те, що жевріє в кожному з нас: світло пам’яті, любові й втрат, з яких і складається справжнє життя.
Леся Біда