Жила-була Жінка — мов тиша весняна,
вся з ранку й турбот, із дощу і багаття.
Вона прокидалась щодня спозарану,
і носила на плечах півсвіту, мов плаття.
Всі казали: «Вона — сильна, як скеля».
А вона — мовчала, стискаючи серце.
В її очах спочивала осінь,
а в усмішці — ніжне, зболіле сонце.
Та одного разу, в самісіньку ніч,
коли місяць завис над світом як спогад,
Вона зустріла Ту, що мовчки ішла —
у білому, босоніж, легко і строго.
— Ти хто? — спитала Жінка. — Чому так знайома?
— Я — твоя Душа. Твоя давня подруга.
Я жила в тиші, де ти себе губила,
я там, де ти плакала… і вже не вірила.
— А чому мовчала? Я ж кликала ночами!
— Ти шукала відповідь у дзеркалах і драмі.
Там було шумно… А я — люблю тишу,
і правду, і ніжність. А не вічну спішність.
— Я забула тебе… я забула себе.
Залишилась лиш форма — без пісні, без слова.
— Але ж ти знайшла мене. І тепер — все живе.
Ти жива. А життя — це щоденна основа.
— То що мені робити? Як далі йти?
— Іти не для когось, а з собою. У світло
Вдягни свою мрію. Дозволь собі бути.
І пам’ятай: я — з тобою. Тихо. Ввесь час. Непомітно.
Так Жінка прокинулась зранку іншою —
не ідеальною, а справжньою, цілою.
І з того дня щоранку вона питала:
«Ти тут, Душе?»
І чула у відповідь:
«Я — твоя сила».
Леся Біда