У далекій долині, де акації цвітуть навіть узимку, жила Дівчина з Вітром у Волоссі. Вона не слухала порад, які починалися словами “треба”, “мусиш” чи “так прийнято”. У неї була своя думка, своя голова, свої мрії — і одна дорога, прокладена не картою, а серцем.
Щоранку вона вставала з першими променями і йшла — не за кимось, не за модою, не за славою — а за своїм покликом. Інші дивувалися:
— Куди вона йде? Чому не озирається?
Але вона знала: слова — як вітер, їх багато, та не всі варто слухати.
Хтось сміявся за спиною, хтось критикував, а хтось заздрив тихо, прокидаючись уранці без мрій. Та Дівчина йшла. Вона кохала — як небо кохає землю. Вона творила — зірки на нічному небі, вірші у шепоті листя, картини у світлі світанку. І вона мріяла, бо знала: мрії — це крила.
А ще вона посміхалася. Часто. Навіть тоді, коли небо було сірим. Особливо тоді.
І одного разу, коли Дівчина дійшла до вершини своєї мрії, вона озирнулася — не зі страху, а з любові. І побачила позаду стежку, всипану цвітом, натхненням і слідами тих, хто зрештою пішов за власною дорогою… надихнувшись нею.
Бо казки — це не завжди про принців і замки. Інколи це про тебе. І про сміливість бути собою.
Кінець.
Леся Біда