Жила-була Душа. Вона була ніжна, мов пелюстка квітки, і глибока, мов нічне небо. Вона мала крила — не звичайні, а створені зі світла, спогадів, мрій і сміху. Але сама Душа про це не знала.
Змалку вона жила у Селищі Очікувань. Там кожному видавали рамки — що можна, як треба, що «добре», а що «занадто». Її крила складали, загортали, обрізали — «не вигадуй, не висовуйся, не будь такою чутливою». І Душа думала: щось зі мною не так. Щораз, коли вона намагалася піднятись над землею — сумніви чіплялися за ноги, чужі голоси глушили її власний.
Вона жила у золотій клітці чужих страхів. Клітка була гарною, наче «як треба». Але в ній не було неба. Не було вітру. Не було справжнього “я”.
Одного вечора Душа, втомлена і сумна, вийшла за межі селища. Вона не шукала нічого особливого — просто хотіла тиші. І тоді трапилось диво: вона зустріла когось. Не Вчителя. Не Суддю. Не Рятівника. Просто Іншу Душу.
Ця Душа не питала, чому ти така, не намагалася змінити чи перевиховати. Вона просто бачила. Світло. Тепло. Глибину. І з нею було так спокійно, що Душа вперше наважилася розгорнути свої крила — зовсім трохи.
Далі було ще кілька зустрічей. Інші Душі — різні, як весна, літо й осінь — але всі по-справжньому близькі. Вони не боялися її щирості. Не засміювали її сльози. Не змагались за сонце. Вони росли поруч — і давали їй рости.
З кожним новим ранком її крила ставали ширшими. З кожним добрим словом — сильнішими. Вона не стала «ідеальною» — бо й не треба. Вона стала живою.
Одного дня вона злетіла. Не високо. Не для показу. Просто так — легко, впевнено, як дихаєш. І в той момент вона зрозуміла:
вся сила була в мені завжди. Просто мені треба було не вчитися літати —
а знайти небо, в якому це можна робити.
І тепер, коли вона бачить іншу Душу — трохи згорблену, трохи втомлену, з обгорілими краями — вона не питає «що з тобою». Вона шепоче:
“Ти не надто. Ти — саме така. Дай собі небо. І ти побачиш, яка ти насправді прекрасна.”
І нова Душа теж одного дня злітає.
Бо так працює світло — воно передається дотиком.
Леся Біда