У далекій країні, яку не знайти на жодній мапі, серед хвиль часу та променів світанку жила собі маленька Душа. Вона не мала імені, лише крила — легкі, мов подих весни. Її називали просто: Ангел.
Цей Ангел був не схожий на інших. Він не співав хорів у небі й не носив послань у срібних конвертах. Його серце билося в унісон із тишею. Він умів чути те, чого не чули інші: як плаче світанок, як шепоче листя, як тінь сумує на самоті.
Щоранку він сходив на землю, коли ще не розтанула роса, і шукав Світло — не сонце, не зірку, а те Світло, що живе в кожному серці. Він торкався дерев, трави, людських рук — і залишав там промінчик тепла. Там, де ступала його нога, зацвітала надія.
Одного разу він підійшов до дерева, яке не мало листя. Воно стояло чорне, мов ніч, самотнє й зламане. Ангел приклав долоню до його кори, і раптом… у ньому заблищав перший золотий листок.
— Чому ти це зробив? — спитало дерево. — Я давно засохло.
— Ти просто забуло, як це — жити, — відповів Ангел.
І в ту ж мить з-за обріїв вирвалося Сонце. Не звичайне, а створене з кількох сотень спогадів, сміху, сліз і першої доброти. Воно загорілося за спиною Ангела, ніби ним самим народжене. Його проміння було схоже на нитки любові — і тяглося до всього, що ще не втратило віру.
З того часу люди почали відчувати щось нове: коли вони обіймали, їхні руки світліли. Коли прощали — знову розквітали. Бо Світло Ангела торкалося кожного, хто готовий був вірити.
А дерево з білими листочками стало знаком — якщо ти бачиш його уві сні чи на малюнку, знай: десь поруч ходить Ангел. І несе Світло, яке відроджує все.
Легенда про Ангела і Дерево Світла 
Десь за краєм ранкової тиші,
Де світання плете оберіг,
Ходить Ангел — у шатах із вірша,
Що торкає серця і малих і старих.
Він зросив свої крила у росах,
Із промінням в долонях ішов,
Там, де ніч ще лишалась у сльозах,
Він садив тихо зерна-любов.
І одне серед них — особливе,
Під деревом смутку зійшло.
Там, де темрява спала тремтливо,
Його Світло життям зацвіло.
Дерево — те, що німо стояло,
Без надії, без листя, без слів —
Від дотику Ангела ожило,
І цвіло, і зростало без див.
Кожен лист — то прощення чи ласка,
Кожен плід — спогад чистий, святий.
А навколо — мов вітру підказка,
Пролітали думки золоті.
І легенда пішла між народом:
“Хто побачить це дерево в сні —
Той зросте над самим небозводом,
Бо він з Ангелом стрівся в імлі.”
Кажуть, в ніч, коли сонце мов квітка
Розцвітає з-за темних хмарин,
Ангел знову торкає те віття —
І в серцях розгорається день.
Леся Біда