— Часе… чому ти тікаєш від мене?
Я ж не прошу тебе зупинитись.
Я просто хотіла б іноді… впасти,
але не втрачати здатність дивитись.
— Жінко… я йду, як завжди ішов,
не швидше, не повільніше — просто.
Ти ж хочеш зловити миттєвий ковток,
але ж він народжується зростом.
— Я носила в собі стільки весен,
а з ними і втрат, і сліз — не збагнути.
Я віддавала — до дна, до тремтіння,
Та чи встигала при тому — відчути?
— Ти встигла. Там, де мовчала вночі,
де світло тримала для інших руками.
Твій час не в годиннику, не в ключі —
він тихо живе за твоїми словами.
— А зморшки? Вони — як тріщини в склі…
Це ж мій дім — моє тіло. А ти — мій гість.
Скажи, я ще маю хвилину собі?
Чи вже все… чи вже тільки “колись”?
— Жінко… ти — вічна. Бо вмієш любити.
Мій рух — це не кінець, а тло для життя.
Я не ворог тобі, я — вміння цінити
Кожен подих… кожне “я є” — без пуття.
— Тоді йди, Часе. Я більше не жду.
Я вийду тобі назустріч, не ховаючись.
Я не боюся змін, бо вже знаю:
ті, хто жили — Життя не марнували.