Жіноча Доля — як вінок із польових квітів: сплетена з ніжності та сили, з мрій і втрачених надій, з шепоту річок і ранкових рос. Вона не буває однакова. В кожної — своя. Як стежка у полі, як візерунок на вишиванці, як погляд у вечірній тиші.На цій світлині — вінець, підвішений до дерева над річкою. Мов символ самої жінки. Вона — частина природи, частина світу, частина вічного кола життя. Вона — берегиня, та, що вміє чекати, любити, творити з нічого — красу. Вона — як це дерево: тримає на собі вінок, спогади, дні й ночі. А ще — мовчить. Не нарікає. Стоїть — і світиться в променях ранкового сонця.
Жіноча Доля — не тиха й не покірна. Вона — багатогранна. Буває — обпікає, як полуденне сонце. А буває — огортає, як запах м’яти після дощу. І навіть коли життя віє зусібіч — вона не падає. Бо в її серці — коріння. Бо навіть тоді, коли її не бачать, не чують, — вона цвіте.
Іноді її шлях — це не дорога, а боротьба. Не свято, а вогонь. Але навіть у цьому вогні вона не згорає — тільки стає сильнішою. Кожна сльоза її — як роса на пелюстках. Кожна рана — як пам’ять про те, що вона вистояла.
Жіноча Доля — це не просто дар. Це відповідальність. І вибір. Вона може плести вінок і кидати його на воду. А може тримати його на серці — як нагадування про те, ким вона є насправді.
Бо вона — життя.
Бо вона — любов.
Бо вона — нескінченність, вплетена в коло живого світу.
Леся Біда