Сьогодні один із самих щасливих споминів мого Дитинства, я розповім про САД, який посадила з Батьком. Народилась я в мальовничому селі на черкащині. Сама природа мого краю дає сили і наснаги кожному, то там народився, бо ж славиться моя рідна мала Батьківщина славетною відвагою моїх пращурів. Мій батько, який дав мені Життя, – надзвичайна людина, нащадок козацького роду, якому нема переводу: красивий, розумний, статний, дужий…
Одного осінього ранку Мама мене розбудила і сказала, що ми будемо садити САД. Для мене це дійство було дуже загадковим, бо ще не зовсім розуміла значення цього процесу…
Виглядало це наступним чином. Дужими і лагідними руками мене Батько підхопив і посадив собі на плечі. Потім він взяв у руки лопату і ми почали копати ями під посадку дерев. Копаючи яму під дерево, Батько просив мене і Маму загадувати бажання, які ми хотіли б здійснити. Я вже не згадаю чи всі бажання здійснились, але зараз розумію, наскільки це було знаково… Одне з дерев в САДу несло моє бажань було приносити радість Людям, інше бажання Мами, щоб я була щасливою, Батько посадив дерево з бажанням, щоб я виросла Сильною і розумною. Ми садили САД аж до вечора, посадили 40 плодових дерев, яблуні, груші сливи, персики, черешні… І весь цей час я провела у Батька на плечах (щоб Донька не заблуднила черевички, як говорив Батько). а ще я просила молоді деревця прийнятися а нашому САДу, на що Батько мнні відповів “Лесику, деревця, для того щоб рости, мають прижитися, а не прийнятися!” Мудрі слова, я їх несу через все життя.
Довгі роки Сад радуавав весною пянким яблуневим цвітом, а восени – смачними плодами: запашними антонівками, наливними пепінками, соковитими берами, червонобокими персиками, медовими сливами… Та всьому, що має початок приходить кінець…
Я росла разом з нашим САДом, набиралась Сили і Духу від Землі, Любові і Добра від рідних людей, Розсудливості і Мудрості від Природи… Я дуже любила наш САД, часто розмовляда з деревами, довіряючи їм своє сокровенне… і радістю ділилась і печаллю, і тяжким душевними травмами. У нашому САДу ріс горіх, йому діставалося найбільше, бо дуже часто проводила час на його гілках у пишній кроні. Коли поїхала з Дому – сумувала за нашим САДом, бочасто себе ототожнювала з деревами в саду. Мене захоплювало, що в любу пору року, при будь якій стихії при любій погоді Дерево залишається втривалим, незламним і виконує свою функцію.
Пройшли роки, на стало Батька і Мама пішла в засвіти, зістарівся САД… Та память залишилась, бо ще не всі мої бажання здійснились, а я вірю в те, що мої Батьки з Небес за їх виконанням невпинно стежать…
Сьогодні я відчуваю в собі силу САДу.
Мої улюблені плоди – це яблука, вони пахнуть САДом мого Дитинства….
