А дні летять… Мов листя із гілля,
Що восени танцює над землею.
Життя моє, не поспішай, молю —
Я ще не все сказала, не зуміла…
Колись — усмішка легка і ясна,
в очах промінням грала на устах.
Тепер — мов тиша. Стала я інакша,
Та душу час торкнув лише обличчям.
Хода уже не та — тай не шкода,
Зате в мені росте незнана сила.
І серце, що любило і боліло,
Й тепер горить — хоч іншим полум’ям, не тілом.
Вдягаю окуляри, щоби світ впізнати,
Де люди, небо, вічні ті стежки…
І дякую за кожен новий ранок,
За те, що ще тримаються думки.
Буває — скотиться сльозинка, мов роса,
І не спинити — боляче, буває…
Та я жива! І ще жива краса,
Що в серці, а не в дзеркалі палає.
Не юна я — та в цьому і краса,
Бо знаю ціну втрат і кожній миті.
Моя любов — як сонце крізь вікно,
Сховалась в серці і навік у світлі.
А дні летять… І тиждень, і вже рік…
То осінь, то весна, а потім — літо…
А я люблю. Я вірю. Я живу.
І в цьому — справжнє, світле, сокровенне жито.
Леся Біда